До історії млинарства на Чигиринщині

Олександр Солодар, м. Київ

Початки землеробства на території колишнього Чигиринського повіту сягають епохи трипільської культури. В археологічних колекціях музеїв Черкащини широко представлені знайдені на території регіону зернотерки і камені – розтиральники різних історичних періодів, адже кожен рід мав самостійно турбуватися про наявність запасів борошна. Навіть за умов досить високої соціальної організації життя у скіфський період (кінець VII – початок VI до V ст. до н.е.), коли на території Холодного Яру виникло протомісто площею 150 га з населенням близько 10 тисяч жителів (Мотронинське городище), зернотерка була обов’язковим атрибутом кожної сім’ї [1, 22 – 32]. Тоді процедура перетворення зерна на борошно була досить важкою і потребувала чималих затрат часу. Мабуть, з тих пір українці ще називають борошно мукою… З винаходом млинового колеса зникла потреба кожному “мучитися” над зернотеркою. Натомість у суспільстві з’явилася професія мельника (мірошника) – приборкувача стихій води і вітру, який з допомогою магічних пристосувань і механізмів (як видавалося багатьом) змушував сили природи перетворювати зерно на борошно. Недаремно народ у фольклорі дуже часто ототожнював мірошника з чаклуном – мольфаром, а млин населяв таємничими потойбічними істотами.

Ой, піду я до млина…
Млин упродовж століть залишався осередком громадського і культурного життя українського села. Часто на примлиновій території обговорювалися та вирішувалися сільські проблеми. Сама поїздка до млина перетворювалося у важливе дійство, до якого готувалися заздалегідь: готували воза, мішки з зерном, споряджали коней або волів. Господарі, у яких не було власного тягла, домовлялися про поїздку із сусідом.
* * *
Ой, служив Яшка у попа.
Та й вислужив кобилу.
Та й поїхав до млина [2].
Нерідко саме біля млина молодята призначали побачення.


* * *
Ой, піду я до млина, до дірявого,
Чи не стріну Василя кучерявого?
Ой, піду я до млина, до дрантивого,
Чи не стріну Василя чорнобривого? [3]

* * *
Поза млином кременина, зацвіла калина.
Задумала в саду спати молода дівчина.
А де ж вона задумала – попід яблуньками…
Мала ж вона розмовоньку з трьома козаками [4].

Святкування 400-річчя від дня заснування Чигирина.
На задньому плані – три вітряки на Замковій горі.
Фрагмент світлини 1912 року.
За переказами, зібраними краєзнавцем, учителем географії Чигиринської ЗОШ №1 Дарією Арсентіївною Козак (Парієнко), один з чигиринських вітряків, що знаходився на схилі Замкової гори, до подій 1917 року був не лише господарським об’єктом, а й місцем зібрань молоді. При цьому, ініціював вечорниці біля вітряка його власник. Коли погода була вітряною, то мельник на млині вивішував білого (у борошні) лантуха, аби чигиринці за умовним сигналом їхали молоти. Коли ж був штиль, мельник вивішував на млині червоні шаровари, які було видно чи не на всю стару гетьманську столицю. То був знак для початку вечорниць. З піснями і жартами сходилася молодь до вітряка. Однією з розваг на тих вечорницях було катання хлопцями дівчат на млиновому крилі [5].
Особливого статусу в українському фольклорі набуло млинове каміння – жорна. Чи то у зв’язку з їх кам’яною безживністю, чи з якихось інших причин, але жорна у піснях увійшли до формули заклинання, прокльону:
* * *
– Ой, бодай, ти, дівчинонько, тоді заміж вийшла,
Як у млині на камені пшениченька зійшла [3].


* * *
– Бодай би ти, козаченьку, тоді оженився,
Як у млині на камені кукіль уродився.
(…) А у млині на камені кукіль все не сходить,
Козак старий, як собака, нежонатий ходить [6].
“Тече вода коло млина” [7], “Коло млина, коло броду / Два голуби брали воду” [8], народні варіації на тему Тараса Шевченка “Мельник меле – шеретує, обернеться – поцілує” – у цих та багатьох інших піснях, що побутують на Чигиринщині, живе образ млина. Вочевидь, значний слід млинарства у фольклорі свідчить про надзвичайно важливу його роль в житті українського традиційного суспільства.

Промислове млинарство на Чигиринщині в XVI – на початку ХХ століть
Промислове млинарство на Чигиринщині виникає уже в XVI столітті. Як ми бачимо з універсалу польського король Сигізмунд ІІІ від 15 жовтня 1592 року про надання Чигирину магдебурзького права, жителям міста дозволялося мати “ятки всякі хлібні народні” [9, 7 зв. – 10]. Торгівля хлібними виробами передбачала виробництво борошна не лише для власного споживання, але й на продажу та для хлібопекарської промисловості. Очевидно, млини обслуговували і потреби місцевого населення у переробці зерна. Характерно, що у першій чверті XVIІ століття на території Речі Посполитої млинарство поруч з винокурінням перебувало в державній монополії, право на користування якою передавалося фізичним особам в оренду. Відповідно до люстрацій Чигирина, оренда з “оренда з млинів та горілки” у 1616 році складала 1000 злотих [10, 784], а у 1622 році – 500 злотих” [11, 1 зв.].
Млини були підприємствами прибутковими, а тому за володіння ними велися справжні війни. Відомо, що у власності Богдана Хмельницького у Суботові було “чотири ставки рибні і млини”. Можемо припускати, що млинів було також чотири – на кожній ставковій греблі. Зазіхання польських можновладців на власність чигиринського сотника і стали однією з причин національно-визвольної війни середини XVIІ століття. Є відомості, що спочатку комісар Шемберк забрав у сотника Богдана Хмельницького один з млинів, а згодом у 1648 році Чаплинський збройним наїздом захопив у нього увесь родинний маєток [12, 50 – 51].
У ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Чигирин перетворюється у “місто стольне козацьке”. Заходами Хмеля та його наступників місто розбудовується й укріплюється. Про заняття чигиринського міщанства важко сьогодні говорити у зв’язку з відсутністю джерельної бази. Але, використовуючи аналіз перепису населення 1666 року, зроблений московськими воєводами у Переяславі, можна з певною вірогідністю стверджувати, що міщани “вищої статті”, у тому числі власники млинів, займалися, переважно, торгівлею [13, 4 зв. – 8]. Відомо, що в цей час у Чигирині на Тясмині, навпроти Соборної церкви Петра і Павла був споруджений водяний млин [14, 30; 15, 36]. Кому належала ця споруда – невідомо. Але, зважаючи на стратегічну для оборони гетьманської столиці роль, її було укріплено фортифікаційними спорудами. На час другого Чигиринського походу береги Тясмину з’єднувала млинова гребля довжиною 177 м і завширшки 5,3 м, яка використовувалася як міст. Гребля підпирала значне за площею озеро-болото, утворене загатою Тясмину. Озеро захищало Замкову гору з північного сходу, залишаючи попід горою вузьку смугу суходолу. На правому березі Тясмину знаходилися Млинові (за іншими джерелами – Корсунські) ворота. Над воротами існувала башта, яка становила частину оборонної дерев’яно-земляної стіни уздовж Тясмину. У 1678 році “старий гнилий частокіл” було знесено і збудовано нову “стену от Водяных ворот старого замка вдоль реки до Мельничных ворот города, с фланками и удобными калитками или выходами к реке”. На лівому березі Тясмину млинова гребля була захищена фортом з глибоким ровом [16, 40 – 88].
Існує проблема щодо визначення місця розташування самого млинового механізму. Логічно було б вважати, що водяний млин знаходився на якомусь рівні (поверсі) Млинової (Корсунської) башти. Але уважне вивчення замальовок, креслень і планів Чигирина другої половини XVII століття спростовує цю думку. Так, на малюнку з Літопису Самійла Величка і на плані Чигирина зі щоденника Патріка Гордона ми бачимо лише греблю і її фортифікаційні укріплення. І жодної ознаки млинового колеса… Зате на плані Чигиринської фортеці того ж таки Патріка Гордона посеред Тясмину нижче млинової греблі ми бачимо схематичне зображення якоїсь споруди, яка у легенді плану під №25 називається млином! [17, 175]. Нерегулярність появи млина на практично виконаних в один і той же час планах, малюнках і схемах Чигирина пояснюється дуже просто: млин був пересувним (наплавним, мостовим або “лодейним”). Будувалися такі млини на плавучих баржах, понтонах і могли змінювати місце розташування [18, 127]. Отож, на час другого Чигиринського походу 1678 року млин міг “помандрувати” вниз по Тясмину аж до Дніпра, де й знайти тимчасовий прихисток.
Період Руїни і майже все XVIII століття як для Речі Посполитої загалом, так і для Чигиринського староства були часом непевним, сповненим братовбивчих війн, чужинських наїздів, змов, заколотів і повстань, що аж ніяк не сприяло розвитку млинарства в краї. Лише наприкінці XVIII ситуація в краї стабілізувалася. Цьому сприяло і включення у 1793 році Правобережжя до складу Російської імперії [19, 424 – 425]. 24 січня 1794 року жителі Чигирина присягли на вірність російській імператриці Катерині ІІ [20, 1 – 2 зв.].

Військові біля млина.
Світлина 1916 р. з родинного архіву жителя Чигирина Григорія Похила.
Епохою розквіту млинарства на Чигиринщині стало ХІХ століття. Капіталізація промисловості і сільського господарства зумовила швидкі темпи розвитку млинарства. Так, якщо у Чигиринському повіті в 1827 році працювали всього 217 млинів, з них 150 водяних, 12 кінних та 55 вітряних [21, 13 – 53 зв.], то вже в 1846 році діяло 453 млини, з них – 133 водяних та 320 вітряних і кінних [22, 176]. Таким чином, протягом 20 років кількість млинів зросла більше, ніж вдвічі. Водночас, зменшується кількість водяних млинів, які працювали, переважно, сезонно, а зростає кількість вітряків. У 1857 році із 510 вітряків 247 належали поміщикам, 237 – селянам, 26 – міщанам; з 99 водяних млинів 55 належало поміщикам, 43 – селянам, 1 – міщанам; з 23 млинів на кінському приводі лише один був селянським [23, 206 – 209]. Тільки в поміщицьких селах Чигиринського повіту в 1859 – 1860 роках діяло 236 млинів, з них – 191 вітряк, 33 водяні, 11 – з тваринним приводом та 1 паровий в Златополі, що належав одеському купцю Ізраїлю Бродському. Цікавий той факт, що із загальної кількості млинів 32 належали селянам. Лише в с. Баландиному діяло 19 селянських млинів [24, 4 зв. – 39]. Власниками млинів були і монастирі. Так, у 1882 році Медведівському Святомиколаївському монастирю належало три млини [25, 96 – 97].
Розвивалося млинарство і в повітовому центрі. Якщо у 1827 році в Чигирині діяло лише 8 вітряків [26, 14], то у 1919 – 20 вітряків і три парові млини [27, 204 зв. – 205; 28, 124 зв. – 125]. Власником одного з парових млинів був дворянин Олександр Григорович Безрадецький [29, 44].
З кінця XVIII орієнтовно до середини ХІХ століття у Чигирині на правому березі р. Ірклій біля с. Галаганівка Херсонської губернії діяв водяний млин. За свідченням чигиринських міщан, він ще до приєднання староства до Російської імперії належав “некоему Оглинскому”, потім був перепроданий “чигиринскому мещанину Василию Лагоде, а от него достались умершему уже дворянину Щепаненкому”. У 1835 році млином володів дворянин Раковський [30, 14 зв. – 15; 31, 3]. Про подальшу долю млина невідомо, але ставок проіснував аж до проведення у 1956 році меліоративних робіт в гирлі річки Тясмин [32, 31].


Міст через р. Ірклій – місце розташування водяного млина наприкінці XVIII століття. Світлина 2009 р.
Млинарство за радянської влади
Події революції 1917 року і утвердження радянської влади призвели до занепаду млинарства на Чигиринщині. У 1924 – 1925 роках з 8 працюючих “цензових підприємств” працювало лише 3 млини. Окрім того, діяло 30 приватних млинів. Таким чином, порівняно з 1857 роком кількість працюючих млинарсько-круп’яних підприємств скоротилася у 20 разів [33, 118 – 159]!
У першій половині 1920-х років, незважаючи на розруху і хаос, посіяні братовбивчою війною, вітряки дозволяли їх власникам почуватися досить упевнено. Розповідає жителька с. Розсошинці Науменко (Дивнич – дівоче) Мотря Павлівна: “У діда Юхима був млин коло двору – у селі стояв коло Тясмину. У 1921 як була голодовка, так моя баба наміняла на формочку зерна білий, чорний і жовтий кашиміровий платок. Мені попав жовтий, сестрі Марійці (1927 р.н.) білий, братові Мишкові (1923 р.н.) – чорний платок” [34].
У другій половині 1920-х роках навіть незначне домашнє виробництво, не кажучи вже про надзвичайно розвинуті на Чигиринщині до революції 1917 року млинарство чи гончарство, негласно опинилися поза законом. Офіційної заборони займатися ними органами радянської влади не видавалися. Проте державна податкова політика була спрямована на повне їх викорінення. Таким чином, “ремесло було загнане в тупик” [35]. Характерним підтвердженням цієї тези стало вилучення державою в якості особливого податку мірчука – зерна або борошна, якими розраховувався за помел селянин з власником млина. У лютому 1929 року передбачалося вилучити в Шевченківському окрузі 117 тис. пудів мірчука, у тому числі 1200 пудів у Чигиринському та 2200 пудів – у Медведівському районах. Щоб активізувати процес викачки продовольчих запасів у власників млинів, органи влади постановили 10% зібраного мірчука залишати на місці для потреб бідноти [36, 149]. Таким чином, ще до початку процесу розкуркулення та вилучення в заможних селянських господарств їх майна, у тому числі й млинів, підривалася їх економічна база. Власнику млина чи крупорушки ставало невигідно надавати практично безкоштовні послуги односельцям.


Млинове колесо у с. Галаганівка. Світлина 2009 р.
До подальшого занепаду промислового млинарства призвели політика розкуркулення та колективізація. Відповідно до Постанови РНК УСРР від 13 серпня 1929 року до переліку ворожих стосовно радянської влади “куркульських господарств” включено такі, де “є млин, олійниця, круподерня, просорушка” [37, 106 – 107]. 30 січня 1930 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”, згідно з якою передбачалося “ізолювання” куркулів у тюрмах або концтаборах, виселення до північних районів СРСР або за межі населених пунктів на непридатні для обробітку землі [38, 94]. Відповідно до цієї постанови Чигиринський райвиконком розробляє “План відводу землі куркульським господарствам по Чигиринському району” на невдоби. Серед куркулів “третьої категорії” – житель Тіньок Капшитар Гаврило із сім’єю в 12 осіб, який раніше мав 60 десятин землі, а на момент розкуркулення – лише 7,5 десятин, вітряк, пару коней, одну корову, теля та пару свиней. Вітряка, коня, дві корови, 4 вівці та дві свині мала також “куркулька” з Тіньок Плетінь Марія. Раніше їй належало 40 десятин землі, а на момент розкуркулення на трьох членів її родини припадало лише три десятини. Серед куркулів з села Шабельники: Хведір Мартиненко (8 десятин землі, пара волів, вітряк, 50 вуликів) [39, 29 – 37].
Лише в с. Трушівці було розкуркулено 7 власників млинів (7 вітряків та одного парового млина); у с. Полуднівка – 9 власників млинів (5 вітряків та 5 водяних млинів); у с. Мордва – 8 власників (5 вітряків); у с. Розсошинці – 6 власників (6 млинів) [40 – 45]. Згідно зі свідченнями, лише в одному випадку розкуркулений власник двох вітряків із с. Трушівці дід Настасій залишився працювати мельником на своїх же млинах, але вже в колгоспі [44].
Згадує жителька с. Адамівка Грицаєнко (Кривенко – дівоче) Параска Степанівна: “Пам’ятаю, як в 1929 році вигрібали борошно і зерно з нашої хати. Відтоді нам приклеїли ярлик “куркулів”. Відібрали хату, яку потім використали для розведення колгоспних свиней. Сад – вирубали, палісадник – витоптали, підсобні приміщення, млина – розвалили, розтягли, худобу забрали до колгоспу. Нашу сім’ю добрі люди приютили, підтримали” [46].
Якщо у Галаганівці у 1859 році було 7 вітряків [47, 94], то вже напередодні ІІ світової війни в селі залишилося лише “чотири млини: три з них на горі коло садка, один – у нас на городі”, – розповідає місцевий житель Василь Петрович Семеренко. “Була дінастія, що млини держали. Коло садка один з млинів був Яхрема Беденка, тоже Беденка Филимона (жив на Луках, не межі зі Стецівкою, де сьома бригада була). У Филимона на дворі були і воли, і коні. Цього куркулили. (Власника – авт.) третього (млина – авт.) не знаю. Усі млини чотирикрилі. Филимона млин був під цинком, під жилізом. Робив найдовше – до 1954 чи 1955 року. У нашому городі млина розвалили відразу ж після революції. Чий він був – не знаю” [48].
Ганна Чепурна (1909 р.н.) із с. Красносілля (Мордва – до 1946 р.) згадує: “Батько – Федір Левкович Чепурний мав ¾ десятини землі на трьох чоловік, коли одружився. На заробітках заробив гроші, купив чотири десятини землі. Батько робив мости. Пріська Іванівна Назаренко (мати) мала корову-дві, одного коня. Купили третину косарки, ¼ сівалки, третину вітряка. (...) Коли нас розкуркулювали, дописали у власність паровий млин, олійницю, 20 волів, 20 найманих робітників” [40].
Під час голодомору 1932 – 1933 років колгоспні вітряки продовжували працювати. Житель с. Галаганівка Семеренко Володимир Феодосійович розповідає: “Рябого (по-вуличному – авт.) Петра млин. Голодомор. А млин меле. А тут вночі залізли два хлопці. Їх вловили. Повитрушували з карманів борошно. Побили. Побили так, шо рвали травою. Бо їли одну траву. Один вирвався. А другого застрелили з ружжа. Хлотська (по-вуличному – авт.) Килина – його сестра. Кажуть: “Прийди, забери. Він – вор”. “Та який же він вор – він з голоду помер”. Почали розбирать хто бив. А бив би то колишній власник млина Каркач і Петро Рябий (Устенко (?) – авт.). Петро Рябий бідняк, але служив куркулям. Звертаються до батька (Семеренко Феодосій Іванович (1891 – 1990), голова місцевого колгоспу “Бідняк” – авт.), щоб визвали тих, хто бив і слідчого. Але на слідчого не дали коней. Почали розбирать.
– За шо ви вбили?
– Як за шо? Вони ж вори.
– А ти чиє мелеш?
– Народ клуночками носить – і мелю. Мірчук беру.
– Ну харашо, – каже Іван Єфремович до Каркача, – ти ще куркульска душа… А ти, Петре!
І вдарив Рябого наодмаш. Рябий аж полетів через контору у куток.
Устенко Михайло до Івана Єфремовича:
– Не то ти робиш, Іван Єфремович…
– А їм можна було голодних бить? Якби мені зустрілися в Одесі, ми б їх утопили з товаришами.
Рябого Петра одпустили.
Два млини були. Люди просили, щоб мірошник був. Одним керував Петро Денисов.
Із Кременчука, із ГПУ приїхали руські холопці і кажуть, що треба здать скільки-то зерна для Петрограду. Люди їм кажуть: “Немає”.
– Млини у вас є?
– Є.
– Мелють?
– Мелють…
– Значить, є зерно. Завтра тонн 5 зерна в Кременчук доставить” [49].
Під час голодомору під загрозою репресій опинилися власники ручних млинків. У 1933 році житель с. Галаганівка “Гончар Прокіп (Ковбасі) мав бути засуджений за знайдений в нього ручний млинок. Від суду врятувала смерть: йшов по рогіз на Турово й помер. Вмерли жінка Марія, дочки: Галя (10-12 років.), Ольга (до 8 років.), син до трьох місяців. Мати ходила з грудною дитиною по селу, дитина кричала й померла на руках” [50].

Жорно ручного млинка з господарства
Яковлєва П.Й., с. Галаганівка. 1930-ті рр.
Але переважна більшість механічних млинів, переведених на баланс колгоспів і машинно-тракторних станцій, зупинилися і без достатньої опіки поступово руйнувалася. Тим більше, що керівництво колгоспів віддавало перевагу будівництву більш потужних млинових комплексів на паровій або дизельній тязі. Так, упродовж 1930 – 1940 рр. Чигиринський державний (паровий) млин щорічно виготовляв продукції на 200 тис. карбованців. На базі електростанції млина були електрифіковані міські установи та частина квартир мешканців міста [51, 664; 32, 29]. У 1943 році млин було зруйновано німцями під час відступу [52].


Яковлєв Петро Йосипович – випускник курсів механіків.
Світлина 1931 р.
Незважаючи на те, що у с. Галаганівка ще діяло два вітряки, керівництво колгоспу відправило на навчання до Одеси на курси механіків Петра Йосиповича Яковлєва (1890 – 1980). У 1933 році по закінченню курсів Петро Йосипович разом з напарником сконструювали колгоспний млин на паровій тязі. У 1941 році млин був замінований і підірваний відступаючими червоноармійцями. Після війни млин відновили: спочатку він працював на дизельній, а згодом – на електричній тязі. Після влиття у 1974 році Галаганівського колгоспу ім. Калініна в якості дільниці у Стецівський колгосп “Дніпро” млин перевезли до с. Стецівка, де він пропрацював аж до кінця ХХ століття [50].

Жителі с. Боровиця біля млина. Світлина 1950-х років.
Ще наприкінці 1950-х років у Чигиринському районі продовжували діяти вітряки. Зокрема, у 1958 році після ліквідації Медведівської МТС працівники сільгоспартілі ім. Політвідділу (с. Трушівці) на загальних зборах вирішили “придбати всю техніку МТС, яка працювала на полях артілі, і сплатити її вартість протягом 2-3 років” [53]. Таким чином, сільгоспартіль з посеред іншої техніки та інвентарю придбала 4 механічні млини [51, 680 – 681].
Чигиринські каменоломні
Розвиток млинарства створював попит на жорна. Єдиним центром з виробництва млинового каменю в Україні стають Чигиринські каменоломні. Камінь Замкової гори для будівництва і виробництва жорен почали використовувати ще в другій половині XVII століття. У вже згадуваному щоденнику Патріка Гордона (1678 рік) про його перебування в Чигирині читаємо: “Я поручил каменотесам резать камни для ручных мельниц. (…) Обеспечив добрый запас камней для ручных мельниц, я назначил плотников делать стеллажи, устанавливая оные в помещениях под стенами” [16, 40 – 45]. Як бачимо, вже тоді серед жителів міста існувала професія каменотеса, а в міській каменоломні виготовлялися жорна.


Чигиринські каменоломні. Листівка поч. ХХ століття.
Приблизно від початку XIX століття розпочалося промислове добування млинового каменю. Згідно з угодами про оренду каменоломні, робітниками там “могли бути різного звання жителі Чигирина або сторонні. Ці останні повинні (були – авт.) мати законні письмові види” [54, 88]. Більшість робітників каменоломні в середині XIX ст. були кріпосними селянами з Орловської губернії. Так, у 1855 році 12 робітників каменоломні були саме з Росії, і лиш 5 – чигиринськими міщанами. Селянин поміщика ротмістра Ратницького с. Гнєзділова Дмитрівського повіту Орловської губернії Гнат Пронін розповідав, що він “по виданих на вільне проживання щорічних паспортах”, “будучи навченим каменоломній майстерності (...) займався ламанням каменя і його розробкою (...) в повітовому городі Чигирині на тамтешній міській каменоломній горі по найму різних утримувачів якої підряд всього вже чотири роки”. Пронін казав, що “знає добре силу цього виробу, а тому називають мене і інших подібних мені робітників гірниками” [54, 290 – 291 зв.]. Постійно в каменоломнях працювало 3 артілі [22, 193]. Робота там потребувала певних навичок, була тяжкою і небезпечною. Так, 4 лютого 1827 року під час добування каменю відірвалася брила “величиною до 1500 пудів”. Під обвалом загинув робітник з Московської губернії Жуков [55, 7].
У 1855 році було складено докладний опис каменоломні. На горі було чотири відкриті ями для добування каменю, з них три – робочі, а “четверта з давніх часів ледве запам'ятних, завалена, а тому не робоча”. Найстаріша яма носила назву Золотої, а ще одна невелика яма, завалена дрібними штуками каменю називалася Лагоминою. Найбільша яма згідно з описом простягалася “з півдня на північ глибоким з заломами ровом, протяжність в довжину цієї каменоломні біля ста сажнів. Зі східного боку, на всю довжину цієї каменоломні простягається скеля, з якої ламають і обробляють камінь; скеля висотою від основи до вершини від чотирьох до шести сажнів, в тому числі зверху покрита товстим шаром землі, яка, при ламанні скелі, вся знімається і складається на тому ж східному боці. Із західного боку в тій же каменоломні, чи правильніше сказати, в глибокому рову, на всю його довжину, складені осколки малого каменю, з яких утворилася похила стіна висотою переважно в рівень з протилежною стіною і землею, що покриває її, а в інших місцях вище скелі з землею. Простір між скелею і складеними осколками переважно становить від двох до трьох і чотирьох аршин ширини, але є місця, де його ширина від двох до чотирьох сажнів. Хід між скалою і складеними осколками повсюди очищений, за виключенням двох місць, в яких (...) скеля упала сама по собі і засипала рів на декілька аршин в довжину. (...) В двох тільки місцях помітні в скелі відколені й повислі камені, які найближчим часом від дощів і від власної ваги повинні впасти і засмітити яму, а тому прохід в цьому місці доволі небезпечний. Із західного боку, де складено дрібний камінь, зроблено п’ять ходів із рову на вершину гори для витягування сміття й викочування обробленого каміння. Ходи ці з обох боків закладені осколками каміння і біля підніжжя становлять не більше двох – трьох аршин, але самі ходи не засмічені й очищені задовільно” [54, 31 – 93 зв.].
У 1831 році в чигиринських каменоломнях виготовлено 1100 жорен [51, 659]. Окрім жорен, в каменоломнях виготовлялися точильні камені, камені до крупорушок та інші вироби. Млинове каміння продавалося в Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Волинській, Подільській, Орловській, Мінській та Могилівській губерніях імперії [22, 193]. Вартість одного млинового каменя в середньому становила 3 карбованці сріблом [54, 262 – 262 зв.].
Як правило, Чигиринська міська дума здавала каменоломню в оренду на чотири роки. Згідно укладеної угоди орендатору надавалося право проводити виробництво млинового каменю та вивозити його “не менш як по 10 садів кожного разу, а інші окремі штуки (каменя – авт.) – скільки йому захочеться”. Було заборонено “продаж каменів млинових” в самому місті Чигирині та їх вивіз через чотири місяці по закінченні законтрактованого часу, не дозволялося також приводити на каменоломну гору “до свого каміння нікого з покупців”. Контрактом передбачався розмір орендної плати та умови її виплати [54, 35 – 89]. У 1820 році міські прибутки від оренди каменоломень становили майже 360 крб., а в 1855 році річний чистий прибуток вже становив 2126 крб. [22, 193].
Очевидно, утримання каменоломні давало її орендарям значні прибутки, оскільки кожні чотири роки за право укладення контракту з міською думою розгорялися цілі баталії. Так, 1 травня 1850 року закінчувався час утримання у відкупі гори купцем Тищенком. Міська адміністрація призначила нові торги. Заявки на участь в них подали купці Єгоров і Тищенко, та купці – євреї бобринський – Рабинович, чигиринські – Янкель Заславський, Годік та Коган. Ціна за оренду зросла від 1253,5 крб. до 4300 крб. в рік. 15 квітня 1850 року справа про оренду гори розглядалася в сенаті. Сенат прийняв рішення: “утримання згаданої каменоломної гори затвердити за купцем Єгоровим на чотири роки – за оголошену ним ціну” [56, 1 – 34]. Після закінчення орендного терміну купцем Єгоровим на складах в селі Сокиндрівці Олександрійського повіту Херсонської губернії було близько 7000 штук млинового каменя. Скільки ж штук каменя було продано за чотири роки оренди – невідомо. Але можемо припускати, що каменоломні працювали прибутково. По закінченні оренди Єгоров почав “продавати (...) камінь значно дешевше проти попереднього, коли він сам був утримувачем каменоломні”, що завдавало новим орендаторам збитків [54, 36].
Ще запекліші баталії розгорілися у 1854 році. Тоді місцеві торги за володіння каменоломнею нічим не закінчилися і були призначені відповідні губернські торги. До часу їх проведення чигиринська міська дума у зв’язку з неможливістю утримування гори на своєму балансі за відсутності “робітників, інструментів і капіталу” передала гору в утримання чигиринських купців – євреїв Юхима Заславського та Нахмана Білостоцького. Щомісячно (до 18 лютого 1855 року) у міську казну вони вносили 358 крб. 33 коп. сріблом. У 1855 році на торгах в Київському губернському правлінні право оренди гори отримали черкаські купі Тимофій Мещеряков та Василь Тищенко. В ході торгів сума оренди виросла з 3025 до 4300 карюованців. Проте нові орендарі не поспішали приступати до проведення робіт на горі та виконання умов контракту. Вони висунули ряд претензій до попередніх утримувачів каменоломні, зокрема, звинуватили їх у засмічуванні гори і вимагали розчистити каменоломню від щебеню, що могло коштувати “від двохсот до трьохсот карбованців сріблом”. У свою чергу Заславський і Білостоцький скаржилися на нових орендарів, що ті “виклопотали в міському магістраті неправильно в минулому травні місяці (1855 року – авт.) складені відгуки в місто Херсон і в інші міста зупинити продаж нами вироблених каменів, називаючи їх брехливо своєю власністю”. Вони навіть погоджувалися взяти на себе очистку каменоломні, якщо тільки їм буде надано право “обробити і вжити на свою користь як дрібний, так і крупний камінь, що засмітив каменоломню”. Не обходилося і без диверсій. В липні 1855 року “навмисно відламана кимсь частина скелі, з якої недавно вироблено й прикрито осколками три млинових каменя”. В думі вважали, що Мещеряков зумисне відмовляється від користування каменоломнею з метою змусити міську владу збавити ціну проти останніх торгів”. Водночас, в міську думу та до російського імператора звернувся “купецький син”, житель м. Кременчук Іцко Юровський, який погоджувався прийняти каменоломню в такому вигляді, як вона є і за ту ж орендну плату, але “поверх того набавляв щороку” від 25 до 50 карбованців сріблом” [54, 36 – 440].
Протягом 1855 року Мещеряков на ім’я імператора відправляє 13 листів зі скаргами на попередніх орендарів [54, 382 – 438]. За свій рахунок нові утримувачі розчистили дві малі, давно покинуті каменоломні ями, в яких з березня 1855 року займалися ламанням та обробкою каменя. Лише у вересні 1855 року з метою “утримати робочих людей й не втрачати більше часу” Мещеряков оголошує про початок роботи на каменоломні [54, 35 зв. - 423].
В жовтні 1855 року для залагодження конфлікту в Чигирин прибув губернський секретар Ільницький, а 24 січня 1856 року ним було складено акт про закриття справи щодо каменоломні. Це не задовольнило нових орендарів, і Мещеряков продовжує щороку писати листи до імператора. 14 квітня 1860 року Чигиринський міський магістрат слухав справу щодо тимчасового утримання гори купцями Білостоцьким і Заславським і прийняв постанову про очистку ними каменоломні. Проте у жовтні 1865 року губернське поліційне управління визнає постанову вже неіснуючого магістрату незаконною [54, 553 – 640]. Розробка каменю велася до початку XX століття, однак, статистичної інформації про об’єми розробок каменя на горі ми не маємо.
Стихійне видобування каменю на Замковій горі на господарські потреби здійснювалося аж до початку 1960 років. Цікаво, що до ініціативи щодо остаточного припинення розробок у каменоломні був причетний поет і журналіст Василь Симоненко. 19 лютого 1962 року на одній з нарад в редакції обласної газети “Молодь Черкащини” Василь Андрійович заявив: “Вважаю, що газета виявила певну мужність, надрукувавши гостру статтю проти тих варварів, які організували на Богдановій горі у Чигирині гранітний кар’єр (стаття „Хто довбе Богданову гору”, у номері за 16 листопада). Правда, у автора статті не вистачило сміливості назвати високопоставлених чиновників, які дозволили таке знущання над історичною святинею, але вони самі себе виявили у грізних дзвінках до редакції. Даремно. Нам слід завжди пам’ятати, що на Черкащині є три священні вершини і всіляко охороняти їх. Перша – це Тарасова гора у Каневі, де покоїться прах Кобзаря, друга – це Богданова гора у Чигирині, звідки пішла слава козацька, третя – Михайлова гора у Тимківщині під Каневом, на батьківщині Михайла Олександровича Максимовича, першого ректора Київського університету, великого вченого і мислителя. Забувати, а страшніше – руйнувати ці висоти – великий гріх”. Після публікацій в газеті кар’єр на Богдановій горі був закритий остаточно [57, 226]. Із закриттям кар’єру виникла проблема його подальшої долі. Автори проекту планування Чигирина у 1962 році передбачали упорядкування Замкової гори. Згідно з проектом, “передбачається в південній частині Богданової гори в утвореному котловані в результаті виробки каменя упродовж декількох століть побудувати міський стадіон на 5 тисяч глядачів з трибунами з природного ґрунту і каменя” [32, 30]. Однак, лише у 1974 році під час благоустрою гори на місці кар’єру було створене озеро [58].

Таким чином, промислове млинарство на Чигиринщині з’являється вже наприкінці XVI століття. Особливого розвитку цей промисел набув у першій половині ХІХ століття, чому сприяла капіталізація сільського господарства (з 1827 по 1846 роки кількість млинів у повіті зросла вдвічі). Значні темпи розвитку млинарства зумовлювали потребу у жорнах, яку повністю задовольняли чигиринські каменоломні. Більше того, поставки чигиринського млинового каміння здійснюються і за межі регіону, у тому числі на територію теперішньої Російської Федерації і Білорусі. Упродовж ХІХ століття плата за оренду каменоломні залишаться однією з найбільш прибуткових статей міського бюджету. На заваді подальшому розвитку традиційного млинарства стала політика радянської влади, яка вважала ворожими собі господарства з “млинами, олійницями, круподернями, просорушками”. Розкуркулення і колективізація призвели до повного занепаду млинарства. Вітряки, які перейшли від приватного власника у власність колгоспів, позбавлені належної опіки, поступово руйнувалися. На початку 1960-х років вцілілі млини остаточно припили роботу. Але у свідомості народу традиційний млин до сьогодні залишається символом українського села, про що свідчить наявність у місцевому фольклорі значного масиву інформації, пов’язаної з млинарством.



Додаток №1
Млини та їх власники
в окремих населених пунктах Чигиринського району (1917 – 1929 рр.)
Адамівка [46]
Вітряк Степан Кривенко

Боровиця [59]
Вітряк Юхим Степанович Солонько
Вітряк Євмен Карпович Чигирик
Вітряк Тиміш Солонько
Вітряк Дем’ян і Яків Яремченки
Вітряк Грицько і Степан Притули
Вітряк Михайло і Роман Йосипенки
Вітряк Іван Іванович Збаразький
Вітряк Дерев’янко
Водяний млин Микола Бурима
Водяний млин Химичі (?)

Бужин [43]
Вітряк Калістрат Самойлович Коропенко,
Микита Проценко, К. Башлик
Вітряк Невідомо

Галаганівка [48; 49]
Вітряк Яхрем Беденко
Вітряк Филимон Беденко
Вітряк Невідомо
Вітряк Невідомо

Мордва (з 1946 р. – Красносілля) [40; 41]
Вітряк Панько Вусатий
Вітряк Федір Левкович Чепурний, “дядько” Борис,
Іван Солонько
Вітряк Данило Назаренко
Вітряк Павло Назаренко
Вітряк Марко Холоденко
Вітряк Ларіон Мотайленко

Полуднівка [45]
Вітряк Петро Кириченко
Вітряк Герасим Филонович Кириченко
Вітряк Петро Федорович Кириченко
Вітряк Сергій Прохорович Полудень
Вітряк Іван Полудень
Водяний млин Іван Полудень
Водяний млин Пилип Смолінський
Водяний млин Пилип Смолінський
Водяний млин Христан Ступало
Водяний млин Сергій Лісовий

Розсошинці [42]
Вітряк Платон Касяненко
Вітряк Хтодось Голуб
Вітряк Яків Юрченко
Вітряк Хома Гапієнко (Юрченко)
Вітряк Михайло Дивнич
Вітряк Лазур Пилипович Кононенко

Рублівка [45]
Вітряк Григорій Бойко
Вітряк Павло Федорович Ступало

Тіньки [39, 29 – 37]
Вітряк Гаврило Капшитар
Вітряк Марія Плетінь

Трушівці [44]
Вітряк Адам Ціпов’яз
Вітряк Дев’ятківський
Вітряк Дід Настасій
Вітряк Дід Настасій
Вітряк Дід Самійло
Вітряк Невідомо
Вітряк Невідомо
Паровий млин Панас Яремака

Чигирин [29, 44]
Паровий млин Олександр Григорович Безрадецький
Шабельники [39, 29 – 37]
Вітряк Хведір Мартиненко


Список використаних джерел і літератури
1. Безсонова С. Мотронинське городище. // Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2002. – №2.
2. Авторські польові дослідження (далі – АПД). Записано від Яковлєва Петра Йосиповича (1890 р.н.) в с. Галаганівка Чигиринського району. 1979 р.
3. АПД. Записано від Піщаної Ніни Семенівни (1923 р.н.) в с. Красносілля (Мордва) Чигиринського району. 1995 р.
4. АПД. Записано від Телятник Ярини Варивонівни (1905 р.н.) в с. Суботів Чигиринського району. 1997 р.
5. АПД. Записано від Лебеденко Наталії Іванівни (1963 р.н.) у с. Галаланівка Чигиринського району. 2009 р.
6. АПД. Записано від Мотайленко Ганни Назарівни (1926 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1995 р.
7. АПД. Записано від Онуфрійчук Марії Федорівни (1926 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1995 р.
8. АПД. Записано від Дудник (Вусатої) Євдокії Степанівни (1922 р.н.) в с. Тіньки Чигиринського району. 1996 р.
9. Центральна наукова бібліотека Національної академії наук України (далі – ЦНБ НАНУ). Інститут рукопису. – 61,768. (Архив А.Кистяковского. Привилей короля Станислава Августа Вольному городу Чигирину.)
10. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego. – Warsawa ,1880. – т. 1.
11. Центральний державний історичний архів (далі – ЦДІА) України у Києві. – ф. 2227. – оп. 1. – спр. 152. (Виписи з привілеїв , люстрацій до історії Чигирина).
12. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
13. ЦНБ НАНУ. Інститут рукопису. – 61, 1567. (Перепись населения украинских городов XVII ст. Архив А.Кистяковского). Копія з рукопису Московського архіву Мін. Юсту. 1666 р.).
14. Логвин Г.Н. Чигирин. Суботів. – К., 1954.
15. Бажанова Т. Малюнок Чигирина з Літопису Самійла Величка: спроба історико-містобудівної інтерпретації. // Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2002. – №2.
16. Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678. /Перевод с английского, статья и примечания Д.Г. Федосова./ – М., Наука, 2005.
17. Ленченко В.О. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині за джерелами XVII – XVIII ст. // Дневник 1677 – 1678. / Перевод с английского, статья и примечания Д.Г. Федосова / – М., Наука, 2005.
18. Скуратівський В. Берегиня. – К., Радянський письменник, 1987.
19. Історія Української РСР. – К.,1979. – т. 2.
20. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – ф. 660. – оп. 1. – спр. 63.
21. ЦДІА України в м. Києві. – ф.553. – оп. 2. – спр. 209. (Ведомости, рапорты и другие материалы о состоянии г. Чигирина и Чигиринского повета Киевской губернии. Сентябрь 1827 г.).
22. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – СПб., 1852. – ч. ІІ.
23. Памятная книжка Киевской губернии, изданная редактором Киевских Губернских Ведомостей Н.Чернышовым на 1857 г. – К., 1857.
24. ДАЧО. – ф.697. – оп. 1. – спр. 146.
25. Памятная книжка Киевской епархии. Историко-статистические сведения об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии, статистические списки церквей епархии и общие статистические сведения по всем сторонам епархиальной церковно-религиозной жизни. – К., 1882.
26. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 533. – оп. 2. – спр. 209 (Ведомости, рапорты и другие материалы о состоянии города Чигирина и Чигиринского повета).
27. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 707. – оп. 229. – спр. 177.
28. ДАЧО. – ф. Р550. – оп. 2. – спр. 31.
29. ДАЧО. – ф. 548. – оп. 1. – спр. 30.
30. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 166.
31. ЦДІА України в м. Києві – ф. 492. – оп. 34 – спр. 861.
32. Архів автора. Польові дослідження, виписи з архівів, книг, рукописів. (Проект планировки г. Чигирина Черкасской области. Пояснительная записка. Госстрой УССР. “Гипроград” Харьковский филиал. – Харьков, 1962).
33. Економічний нарис Черкащини. Видавництво “Радянська думка”, 1926.
34. АПД. Записано від Науменко (Дивнич – дівоче) Мотрі Павлівни (1925 р.н.) у с. Розсошинці Чигиринського району. 2009 р.
35. АПД. Записано від Кривенка Миколи Пилиповича (1911 р.н.) та Колісника Степана Васильовича (1928 р.н.) в с. Тіньки Чигиринського району. 1997 р.
36. ДАЧО. – ф. Р184а. – оп. 1. – спр. 80.
37. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів. – К., 1992.
38. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К., 1991.
39. ДАЧО. – Ф. Р184а. – оп. 1. – спр. 115.
40. АПД. Записано від Чепурної Ганни Федорівни (1909 р.н.) в с. Красносілля Чигиринського району. 1996 р.
41. АПД. Записано від Мотайленко Ганни Трохимівни (1912 р.н.) в с. Красносілля Чигиринського району. 1996 р.
42. АПД. Записано від Шапошника Петра Потаповича (1903 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1996 р.
43. АПД. Записано від Коропенка Олекси Антоновича (1914 р.н.) в с Тіньки Чигиринського району. 1996 р.
44. АПД. Записано від Ціпов’яз (Демиденко) Параски Улянівни (1910 р.н.) в с. Трушівці Чигиринського району. 1997 р.
45. АПД. Записано від Жолдак Мотрі Родіонівни (1912 р.н.) в с. Полуднівка Чигиринського району. 1997 р.
46. Гненний В. Адамівський висотник. // Зоря комунізму. – 14.09.1989 р. – №111.
47. ЦДІА України у м. Києві – ф. 1316. – оп.1 – спр. 228.
48. АПД. Записано від Семеренка Василя Петровича (1936 р.н.) у с. Галаганівка Чигиринського району. 2007 р.
49. АПД. Записано від Семеренка Володимира Феодосійовича (1934 р.н.) у с. Галаганівка Чигиринського району. 2009 р.
50. АПД. Записано від Яковлевої Тетяни Петрівни (1914 р.н.) в с. Галаганівка Чигиринського району. 1992 р.
51. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972.
52. Матяшко П. Сяють електричні вогні. // Зоря комунізму. – 01.01.1989 р. – №1.
53. Федоров В. Техніка напоготові. // Черкаська правда. – 22.04.1958 р. – №69.
54. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 1236.
55. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 109.
56. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 442. – оп. 82. – спр. 556. (Об отдаче в откупное содержание каменоломенной горы в г. Чигирине. 5.11.1849 – 19.10.1851 г.г.).
57. Симоненко В. Твори. – Черкаси, 2004. – т. 2.
58. Горковенко В. Стотисячний відвідувач. // Зоря комунізму. – 29.07.1975 р. – №90.
59. АПД. Записано від Щириці Василя Івановича (1920 р.н.) у с. Боровиця Чигиринського району. 2007 р.