Невмирущий

Як страшно знати правду без прикрас!

Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.

А наші скарги в комині запишуть.

Ліна Костенко


Поневолювачі завжди більше бояться не стільки народних месників, скільки міфів про них. Повстанця можна знищити фізично, але надзвичайно тяжко знищити легенду про нього. Тому по приборканні збройного опору завойовники пильно зачищали архіви, обмежували доступ до масивів інформації щодо національно-визвольного руху, всіляко намагалися змусити мовчати свідків, вживали максимум зусиль, аби дискредитувати героїв, перетворити їх в очах майбутніх поколінь на “розбійників” і “бандитів”. Попри все, народна пам’ять виявлялася для ворога неприступною. І на подібні звинувачення чужинців чи не кожен українець вторив Шевченкові:


Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.


Прикладом невмирущості героїчних міфів є розповіді про козака Мамая. Ще з доби ранньої Козаччини мандрував він усупереч лихоліттям від оселі до оселі то у переказах, а то в народних картинах. “Не завидую нікому — ні панам, ані царю. Богу своєму святому я за все благодарю! Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду. У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду”. Козак Мамай виявився настільки популярним, що зажив слави космогонічного уособлення українського народу загалом, а в українській оселі став позиціонуватися на рівні з іконами.
Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: “Я козак Мамай, мене не займай” .
До сьогодні загадкою залишається проблема походження імені зображеного на давніх народних парсунах козака. Припускають, що ця назва походить від невеликої річки Мамай-Сурки, яка протікала в околицях Запорозької Січі. До того ж і кам’яні баби на курганах у давнину називалися “мамаями”. В українській мові є вираз “піти (поїхати) на мамая”, який означає – “відправитися на удачу”, що дозволяє зробити припущення про первісний зв’язок козака-мамая із ризикованою гайдамацькою справою. Звідси й слово “мамай” могло бути синонімом до слова гайдамака і означати не ім’я козака, а характеризувати його заняття. У тюркських народів “мамай” – це чудовисько, яким лякають дітей. Але досить близьким до розкриття імені козака є татарське слово “мамай”, що означає “ніхто”, адже в підписах під картинами знаходимо: “Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом, І як зовуть нічичирк не знаєш. Коли трапилось Кому у степах бувати, то той може прізвище моє угадати…”.
Але, незаперечно, козак Мамай був історичною особою. І діяльність його безпосередньо була пов’язана з Чигиринщиною. У відомого українського етнографа і фольклориста Бориса Грінченка є надзвичайно цікава оповідь, записана ним у селі Суботів Чигиринського повіту Київської губернії: “А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай із запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалечку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцімто Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб” . Більше розповідають історичні документи. У 1750 році кілька гайдамацьких загонів, організованих на території Запоріжжя. перейшли через кордони Речі Посполитої в південну Київщину . У липні гайдамацькі загони Марка Мамая та Гаврила Лисого захопили Чигирин, “взяли пушку да хлеба мешка с три и выжгли башни и винницу и прочие строения”. З Чигирина Мамай пішов на Медведівку, де взяв 2 бочки селітри. В тому ж місяці 100 гайдамак Кирика Уса знову напали на Чигирин, пограбували місто, і пішли на Суботів, Новоселицю, Медведівку. В Мотронинському лісі гайдамаки були розбиті польським кінним роз’їздом. Натомість Марко Мамай зруйнував містечко Мошни та інші маєтності польського князя Любомирського, здійснив напад на Смілянський замок. Його переслідували російські війська під командуванням генерала Леонтьєва, які, врешті-решт, упіймали козака, мордували, а потім стратили. Відтяту голову Мамая виставили на мосту в Торгівці, після чого якийсь Андрій Харченко зняв з голови страченого шапку, одягнув її на себе, перебравши ім’я свого попередника. У 1758 році, продовживши його подвиги, він також загинув, на палі. Але в народі за цей час вже виникла легенда про безсмертного козака на ім’я Мамай, який воскресає знову і знову для остаточної перемоги над ворогами свого народу.
Воскрес Мамай і втретє, вже на початку століття двадцятого, коли на українське село котилася навала новітніх наїзників. У травні 1919 року “на Україні російські більшовики оголосили “червоний терор” для всього українського населення, а особливо селян”. Він передбачав комплекс заходів, покликаних розколоти українське суспільство, знищити збройні формування, залякати слабкодухих. Згідно з постановою Ради Робітничо-Селянської Оборони України від 17 липня 1919 року про придушення “куркульських білогвардійських заколотів на селах” губкомам надавались права оголошувати цілі райони на військовому становищі, утворювати там ревтрибунали; у селах вводилась кругова порука; дозволялось брати заручників, а “у випадку контрреволюційного виступу заручників розстрілювати”. Щоб примусити селян скласти зброю, вводилась блокада сіл, на непокірні села накладалася контрибуція. Рекомендувалося виселяти повстанців та конфісковувати їх майно. Українське село потерпало від численних реквізицій продовольства, майна та худоби, мобілізацій чоловіків до різного роду армій. Найяскравішим прикладом терору для чигиринців стала так звана “Варфоломіївська ніч”. Влітку 1919 року, у відповідь на вчинений міською самообороною збройний опір, червоноармійська частина здійснила в старій гетьманській столиці криваву різанину. В ніч з 28 на 29 липня 1919 року одної “місячної ночі в місто в’їхав обоз красних. Попереду хтось ішов і вказував, в яку хату заходить. Людей забирали в приміщення сучасної міліції. Там рубали… Кров текла через поріг”. Тоді загинуло від 200 до 280 жителів Чигирина.
Не поліпшилася ситуація в Україні і після розгрому військ Денікіна. Репресії щодо мирних жителів ставали звичним явищем. У відповідь на скарги населення на тилові частини, “викриті в насильстві (…), пограбуваннях мирних жителів”, 9 травня 1920 року було видано наказ по тилу Червоної Армії, в якому відмічалося: “Кожний начальник загону, який діє проти бандитів, повинен пам’ятати, що він повинен розправлятися з бандитами, спійманими зі зброєю в руках, найжорстокішим чином розстрілюючи їх на місці і конфіскуючи майно як бандитів, так і тих, хто приховує їх ”.
Таким чином, українське село залишалося в руках каральних загонів, які могли без суду карати винних і невинних, не несучи ніякої відповідальності, збагачуючись конфіскованим майном, підтримувати і захищати неіснуючу на селі радянську владу. Полишений сам на сам з терором різноманітних військових загонів та формувань з метою самозахисту український селянин брав у руки зброю. Села ставали військовими базами повстанських підрозділів і загонів самооборон. Обставини вимагали воскресіння Мамая…
Вже восени 1919 року на Дніпровському узбережжі в Чигиринському повіті з’являється загін самооборони під командуванням отамана Мамая, який пізніше отримає назву Білоярського куреня Холодноярської бригади армії УНР. Легендарним іменням Мамая назвав себе уродженець с. Боровиця, учитель Тіньківської школи Яків Опанасович Щириця.
Яків Щириця народився 8 жовтня 1887 року. Навчався разом із майбутніми холодноярськими отаманами братами Чучупаками в двокласній Головківській учительській школі. По її закінченні у 1906 – 1914 роках працював учителем у с.с. Бужині та Тіньках Чигиринського повіту. З 1914 року – на військовій службі. 1 червня 1917 року по закінченні Київської військової школи отримує звання прапорщика, і вже як офіцер, приймає участь в українізації царської армії. Навесні 1918 року повертається з фронту додому, де змушений переховуватися від гетьманців, а згодом – і від денікінців та чигиринського отамана анархо-комуніста Свирида Коцура. У 1919 – 1920 роках очолює загони “самооборони” ряду сіл дніпровського побережжя Чигиринського повіту – Білоярський полк. Військове формування під його командуванням бере участь у боях з денікінцями, коцурівцями, червоними. У 1920 році Яків Щириця перебирається на Катеринославшину. Працюючи вчителем, у 1925 році закінчує інститут. Кандидат в члени ВКП(б) з 1926 року. Останнє місце роботи – учитель Дніпропетровського землевпорядного технікуму. На цій посаді і був заарештований органами ДПУ.
26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ДПУ УРСР розглянув матеріали щодо “злочинної діяльності громадянина Щериці Якова Опанасовича”, яке полягало в організації в 1919 – 1920 роках повстанського руху проти Радянської влади на території колишнього Чигиринського повіту” побачив у його діях “наявність ознак злочинів, передбачених ст. 54 – 2 КК”, порушив кримінальну справу і постановив розпочати попереднє слідство по ній. За справою невідомою залишається дата та обставини арешту Якова Щириці; невідомо також, чому справа на нього заведена після восьми років перебування на легальному становищі, а не раніше.
Вже 18 грудня 1928 року, розглянувши матеріали слідства, “прокурор по суддогляду Шевченківської округи” визнає “досудове слідство досить повним, (і) що є підстави віддати обвинувачених під суд”. 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окрсуду, на якому звинувачувалися Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович за ст.542 арт. КК. Незважаючи на визнання вини підслідним і апеляції до судових органів, суд виніс вирок: “Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 542 арт КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна як не імущого звільнити”. Дешевенка М.М. та Сіянка Г.П. було засуджено на “вісім років позбавлення волі з суворою ізолцією кожного та конфіскацією майна на 10 крб. у кожного, а за силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції для них як трудящих захід самооборони зменшити на половину.” Романенка Ф.А., Чубенка К.Я., Великого М.Г. та Великого С.І. рішенням суду позбавлено волі “на три роки з суворою ізоляцією кожного та конфіскацією майна на десять карб. у кожного... За силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції захід самооборони зменшити їм всім на половину і залишити до відбуття по півтора роки позбавлення волі з суворою ізоляцією кожному.” Оскільки з урахуванням утримання під вартою чотири останніх особи відсиділи третину терміну, їх звільнили під розписку про невиїзд.
27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкаси вирок стосовно Я.Щириці приведено у виконання, а його тіло поховане на міському цвинтарі. Вже вкотре підтверджується істина: “Переможців не судять, а судять переможених”. Постановою №44с-197 Президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року засуджених визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації.
По загибелі Якова Щириці з його біографією, як і з біографіями його попередників, відбувся цілий ряд містифікацій. З архівної справи №1083 Якова Щириці, яка містить цілий блок документів періоду Української революції, зникли фотографії: як ті, що вилучалися в якості доказів, так і зроблені у ході слідства. Не збереглися світлини Білоярського отамана і в архівах його родичів. Проте, з подачі Романа Коваля у численних публікаціях, присвячених визвольним змаганням українського народу початку ХХ століття з’являється нібито фронтова світлина Якова Щириці. На жаль, дослідження доводять, що на публікованій фотографії зображений невідомий, який, швидше за все, немає ніякого відношення до отамана Мамая. Оригінал зазначеної світлини на час першої її публікації зберігався в черкаського краєзнавця Андрія Демартино. На фото зображено три рядові – військовослужбовці царської армії. На звороті – напис: “Действующая армия. 20 июля 1916 г. О, пожалей мою усталость в преддверии моего пути! В душе бессилие и вялости, – моя душа глядит в слезах на утомившиеся руки и между тем, как в сердце бродит мечта любимой стороны… Василий Яков. Кривошея”. На звороті світлини також кругла печать дев’ятої роти 260-го піхотного полку. Фото потрапило до Андрія Демартино від черкаського письменника Миколи Негоди, який у 1960-х роках працював над романом “Холодний Яр”. За словами письменника, на світлині крайній ліворуч (солдат найнижчого зросту) і є Яків Мамай. Однак, за матеріалами кримінальної справи, у 1916 році Яків Щириця служив “писарем в 303 воєнному санітарному транспорті”. Крім того, за свідченнями Юрія Горліс-Горського, Яків Щириця носив “борідку”, а на знімку ретельно виголений чоловік. Отож, тепер про зображення Якова Щириці можна говорити як і про славнозвісні парсуни “Козак Мамай”: “Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом”.
Не відповідають матеріалам архівної справи №1083 і розповідь Юрія Горліса-Горського та свідчення доньки отамана Мамая Ніни Щириці про те, що на час арешту колишній Білоярський отаман працював під керівництвом Дмитра Яворницького “професором історії в Катеринославському інституті Народної Освіти”. Як уже повідомлялося раніше, під час затримання органами ДПУ Яків Щириця працював учителем Дніпропетровського землевпорядного технікуму...

Чергова книга Олександра Солодаря із серії “Невідома Чигиринщина” на основі документів і зібраних у Наддніпрянських селах свідчень розповідає про легендарну постать отамана Мамая – командира Білоярського куреня Холодноярської бригади армії УНР Якова Опанасовича Щирицю.