Олександр Солодар, м. Черкаси
ДО ІСТОРІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН - УПА НА ЧИГИРИНЩИНІ
За словами одного з авторів “Історії українського війська” Л. Шанковського, „поширення українського визвольно-революційного руху на Схід пов’язане, насамперед, з діяльністю українського підпілля в Наддніпрянщині під час німецької окупації. Основу для підпільної організації в Центральній і Південній Україні дала “Південна похідна група”, яка нараховувала до 1000 осіб і впродовж наступних років отримувала підкріплення із Західної України. Підпільна мережа мала обласні проводи в усіх областях і районні проводи майже у всіх районах. Поповнившись за рахунок місцевого населення, Організація Українських Націоналістів на Великій Україні створила розгалужену підпільну мережу, конспіративні лінії зв’язку, підпільні друкарні” .
Була створена мережа націоналістичного підпілля і на Кіровоградщині, до якої в адміністративному відношенні входив Чигиринський район . Окружна організація підпорядковувалася розташованому у Дніпропетровську Крайовому Проводу Південно-Східних Земель (КП ПдСУЗ) на чолі з галичанином Василем Куком (“Леміш”, “Юрко”, „Безіменний”) . Характерно, що у Дніпропетровську до лав Організації Українських Націоналістів був залучений уродженець (1917 р.н.) с. Адамівка Чигиринського району Кіровоградської області Лисенко Іван Іванович (псевдо - „Байда”, „Оля”), який згодом стає організаційним референтом Дніпропетровського міського проводу ОУН, бере участь у розбудові націоналістичної мережі в Дніпропетровську і області, а пізніше отримує статус члена особливого Уманського обласного проводу .
Наприкінці 1941 р. в Чигирин прибули три функціонери ОУН(м) – Василь Семенович Грицюк, Роман Степанович Кузич, Василь Миколайович Стопа . За сприяння голови районної управи Олександра Костенка В.Грицюк влаштувався працювати секретарем – перекладачем управи , В.Стопа – заступником начальника поліції, а Р.Кузич – слідчим . Членами похідної групи в колишній гетьманській столиці був створений районний провід Організації Українських Націоналістів. До його складу, окрім вказаних осіб, ввійшли чигиринці – голова земельної управи Йосип Данилович Турбовець, учитель Іван Карпович Артеменко, голова районної управи Олександр Сергійович Костенко, директор ресторану Федір Назарович Лещенко, артисти Іван Григорович Бінський та Анна Максимівна Кодацька. Окрім того, діяв осередок ОУН і в Медведівці. До його складу входили Дем’ян Степанович Чучупака, В.С. Красновська, В.П. Гапич, (А.И. – російською) Довгополий, (И.С. – російською) Зінченко, Канюка, Брусник, Ріпник. За інформацією НКДБ, причетним до організації Медведівського осередку ОУН був колишній учасник визвольних змагань 1918-1921 рр., автор відомої книги „Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський (Залізняк) . Однак, як відомо, у період другої світової війни Ю.Горліс-Горський до складу ОУН не належав.
Члени націоналістичних осередків на Чигиринщині розповсюджували листівки та агітаційну літературу, віддруковану в “їхніх центрах”, у тому числі видавництвом групи “УПА – Волинь” , проводили агітаційну роботу серед молоді. Найбільш активним „в залученні прихильників до націоналістичної ідеї” був Роман Кузич (родом з-під Яворова Львівської області). У приватних розмовах він наголошував, що є членом Організації Українських Націоналістів, провідником якої Андрій Мельник. Р.Кузичу вдалося „повністю прихилити на свою сторону чигиринця Сирівця Миколу, який теж став пропагувати серед молоді ідеї націоналізму” .
Однак, найпомітнішою справою членів ОУН стало відродження товариства „Просвіта” та проведення з його допомогою культурно-просвітницьких та агітаційно-пропагандистських заходів.
На початку окупації Чигирина німецькими військами громадське та культурне життя значно активізувалося. Насамперед, це було пов’язане зі сподіванням частини інтелігенції на відродження української культури, носії якої за радянської влади після згортання українізації зазнали переслідувань та репресій. І не дивно, що місцева еліта вбачала за необхідне розпочати черговий етап українізації із відродження товариства культурної самодіяльності „Просвіта”. У вересні 1941 р. до жителя Чигирина Івана Григоровича Бінського, який до війни працював актором театрів у Чигирині, Сталіно, Одесі, Житомирі, з пропозицією створити та очолити будинок „Просвіти” в старій гетьманській столиці звернувся голова районної управи Олександр Сергійович Костенко. Разом з актрисою Анною Максимівною Кодацькою та за сприяння працівників відділу народної освіти, що діяв при районній управі, розпочалася організація будинку, який мав за мету „культурно-просвітницькі завдання, щоб дати можливість (молоді – авт.) проявити свої таланти музично-вокального характеру”. До 15 жовтня 1941 р. було створено сім просвітянських гуртків (драматичний, хоровий, музичний, бандуристів, танцювальний, шахово-шашковий, художньої вишивки), до яких записалося близько 150 осіб. Для кожного гуртка „були запрошені керівники, які (...) готували матеріали чисто народного українського характеру, які виконувалися і до окупації німцями України”. Драматичним гуртком керував Іван Бінський, режисером був Іван Бурменко, хореографом – Анна Кодацька, керівником хору – Павло Запороженко, гурток бандуристів очолював (Н. – російською) Полудень. Пізніше були створені ще й струнний оркестр (керівник – Ліпес) та бібліотека (бібліотекар – Анна Кодацька). „Така структура роботи, яка носила радянський клубний стиль, існувала до грудня місяця 1941 року” . З ініціативи члена похідної групи ОУН(м) В.Грицюка у грудні 1941 р. відбулися збори членів будинку „Просвіта”, у ході яких будинок було реорганізовано у товариство та обрано його правління. До складу правління ввійшли: В.Грицюк (голова товариства), І.Бінський (заступник), А.Кодацька (відповідальний секретар), П.Запороженко (голова ревізійної комісії), О.Костенко (голова райуправи), Ф.Коваленко (завідуючий відділом народної освіти), І.Бурменко (режисер театру), Й.Турбовець (голова земельної управи), Господинин (старший агроном земельної управи), Ф.Лешенко (директор ресторану), Е.Райнох (виконроб лісокомбінату) .
Членами товариства стало близько 90 чигиринців. При вступі кожен член організації платив 10 крб. вступних коштів та один крб. членських внесків. Залучені кошти використовувалися на придбання літератури та матеріалів для роботи створеного просвітянами театру .
Влітку 1942 р. голова районної організації товариства „Просвіта” В.Грицюк переїхав працювати до м. Олександрівка на посаду мирового судді. Після цього організацію очолювали: у вересні – жовтні того ж року Феодосій Семенович Коваленко, з листопаду 1942 р. і до ліквідації „Просвіти” – Микола Іванович Воробкало. Оскільки посада голови організації не оплачувалася, вказані особи особливої активності в її роботі не проявляли .
На засіданнях правління товариства (за час існування товариства відбулося 9 чи 10 засідань) неодноразово порушувалося питання розбудови організації в селах району, „розгортання агітаційної пропагандистської роботи серед широких верств населення з метою підняття українського націоналістичного духу на боротьбу за самостійну незалежну Україну, для цієї роботи повинні були залучатися всі члени правління та актив „Просвіти” . Головою товариства В.Грицюком читалися лекції „Бій під Крутами”, в яких „яскравою ниткою проходило оспівування і піднесення в ореол слави усіх, хто загинув за визволення України”. Одним із членів товариства, учителем Артеменком Іваном Карповичем з метою „викликати серед слухачів ненависть і презирство до всього єврейства” читалися лекції „Жидівство всього світу”. Як зауважував пізніше І.Бінський, „цими політичними виступами по суті і закінчилася робота „Просвіти” і до повного і кінцевого її розпаду велася за принципом роботи „будинку „Просвіти”, тобто базувалася лише на гуртковій роботі, найбільш діяльною і життєздатною із якою виявилася робота драмгуртка, яка вилилася в роботу театру”. Характерно, що працівниками театру були на ¾ комсомольці – підпільники . Офіційно забезпечені роботою громадяни уникали небезпеки у першу чергу бути включеними у списки молоді, яка відправлялася до Німеччини. Якщо ж члени театру все таки потрапляли до списків остарбайтерів і про це ставало їм відомо, то за допомогою зв’язків у районній управі оформлялося фіктивне одруження. А, як відомо, забезпечені роботою та одружені українці виключалися зі списків осіб, складених для відправки в Німеччину. Згадує керівник чигиринської підпільної комсомольської організації Володимир Хоменко, який працював актором театру: „Того ж (1942 – авт.) року мене повідомили, що моє прізвище внесене до списків осіб, передбачених для відправки в Німеччину. Батько ходив до начальника районної управи Костенка, просив на колінах, щоб той викреслив моє прізвище зі списків. Костенко відповів: “Пане Хоменку, встаньте. Я не Ісус Христос, щоб переді мною на колінах стоять. Я вашого хлопця добре знаю. У списки його не вносив, але викреслити не можу. Але пораду можу дати. Хай ожениться. Німці одружених молодих пар в Німеччину не беруть”. За його порадою одружився я з Замшею Галиною Василівною і вінчалися в церкві. Їй теж загрожувала відправка до Німеччини” . Характерно, що керівництву „Просвіти”, члени якого, водночас, належали до районного проводу Організації українських націоналістів, було достеменно відомо про антифашистську роботу членів комсомольської підпільної організації . Але, як бачимо, націоналісти не лише не видавали підпільників німецькій окупаційній владі, а й, при можливості, допомагали їм легалізувати своє становище.
Як уже вказувалося, найпомітнішим результатом роботи товариства „Просвіта” стало створення на базі драматичного гуртка Чигиринського Українського Державного драматичного театру . Директором, художнім керівником і головним режисером театру від часу його створення до січня 1943 р. був Іван Григорович Бінський . Другим режисером був випускник Київського театрального інституту Бурменко Іван Ілліч, а помічником режисера – Шелестовський Сергій Єгорович. Првідними акторами театру стали Москаленко Григорій, Курочка Юрій, Євтушенко Леонід, Хоменко Володимир, Нечипоренко Наталка, Мельниченко Віра, Завадська Ганна, Назарова Тамара, Рудковська Ольга . Спектаклі ставилися в кінотеатрі, що знаходився на місці між теперішнім готелем і міськвиконкомом). Театр був на самоокупності: актори заробляли гроші постановками вистав . Окрім того, на зароблені кошти організовувалася передача із підпільних друкарень Західної України націоналістичної літератури . У репертуарі театральної трупи – твори українських класиків Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Нечуй-Левицького, Івана Франка, а також російського драматурга Островського. На сцені театру з успіхом ішли вистави „Хмара”, „Маруся Богуславка”, „Степовий гість”, „Ґандзя”. Окрім того, головою товариства „Просвіта” В.Грицюком ставилося питання про інсценізацію п’єс „Київ наш” та Миколи Куліша „Мина Мазайло”, які були заборонені в радянській Україні. Виступи чигиринської театральної трупи відбувалися не лише в старій гетьманській столиці, а й в інших населених пунктах Олександрівського повіту Кіровоградської області, до якого входив Чигиринський район . Характерно, що на постановку кожної вистави керівництво театру повинно було отримати дозвіл у чигиринського коменданта Клєбера. „Вистави театру користувалися великим успіхом у населення Чигирина, на кожній виставі зал на 300 місць був заповнений (аншлаг). Адже це була немов віддушина для кожного жителя, забувалась на деякий час жахлива оточуюча дійсність. Були випадки, коли вистави переривалися, тому, що в зал вривалася поліція з німцями щоб захопити молодь для відправки в Німеччину”. На початку 1943 р. колектив театру поповнився акторами театральних колективів зі східних областей України, яких німці „евакуйовували” перед наступом Червоної Армії. Тоді ж прибув у Чигирин для роботи в театрі режисер і актор Черкаського музично-драматичного театру Мрійний-Шабельников. При наближенні лінії фронту театр був переведений до повітового центру – в Олександрівку, але невдовзі припинив свою роботу. .
У грудні 1941 року німецька окупаційна влада розпочала арешти серед членів ОУН та вжила ряд інших “заходів щодо припинення будь-якої організаційної діяльності” . При цьому серед населення регіону пропорційно до репресій авторитет ОУН продовжував зростати. Підґрунтям цьому стала діяльність окупаційного режиму, який активно займався “вивозом (населення – авт.) до Німеччини на каторжні роботи і грабежем хліба”. Як відмічалося у вступній статті Опанаса Боженка до Постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, “при весняних спробах набору в німецький (табір – авт.) зустріли німці масовий опір на Волині й Поліссі, в Галичині, Осередніх та Східних областях України. Чигирин, Кривий Ріг, Новомосковськ висунулись на чоло одностайного і повного опору” У жовтні 1942 р. представники німецької окупаційної влади в Україні приходять до висновку, що не лише ОУН, а й товариство “Просвіта” прагне усунути всякий іноземний вплив, враховуючи і німецький, і хоче всякими засобами працювати для мети “створення незалежної України”. А тому “Просвіта” була заборонена, а серед її активістів гестапо проводить серію арештів . У Чигирині період репресій проти членів націоналістичних організацій припав на 1943 рік. Тоді гестапівцями були заарештовані голова (староста) районної управи Олександр Сергійович Костенко, голова земельної управи Турбовець та його заступник Господинник , вже згадуваний Микола Сирівець . Затримані також були члени похідної групи ОУН – заступник начальника поліції В.Стопа та слідчий Р.Кузич. Про їхній арешт член націоналістичного підпілля на Кіровоградщині Степан Глід пізніше згадував: „В той же час, коли гестапівці прийшли за ними і вже їм не було куди втікати, той, що працював начальником поліції, вскочив до кльозета й хотів себе застрілити, але ввігнав у себе три кулі з пістоля: в груди, живіт і ногу, й не застрілився. Всіх (заарештованих – авт.) гестапо привезло до повітової тюрми й Повітовий провід ОУН кинувся їх рятувати. Зараз же було вислано від української Повітової управи й поліції делегацію до німецького комісара, яка намагалася йому довести, що арештовані не вели жадної протинімецької роботи і що начальник поліції стрілявся тому, що він дуже любив дівчину, яка відхилила його любов. Там був і батько тієї дівчини, який все “стверджував”. Заступник комісара – старий німець, що добре говорив по-російськи – довго те все слухав і так сказав до делегації по-російськи:
— Так він стрілявся з любови, бо він свою батьківщину любить.
Дальша розмова делегації була безцільна, але ніяких інших заходів, щоб їх визволити, в той час ми ще теж не могли застосувати. Другого дня арештованих гестапівці відвезли до Кіровоградської тюрми, де начальник поліції того ж самого дня і помер, прокурор повісився в камері на своїх кальсонах, а старосту, після допиту, розстріляли. В той час в Кіровоградській тюрмі членів ОУН довго не тримали й усіх розстрілювали” .
Репресії німецького окупаційного режиму проти членів націоналістичного руху, наступ Червоної Армії та розгортання національно-визвольного збройного руху в Західній Україні та на Волині стали передумовами до утворення на Чигиринщині підрозділів Української Повстанської Армії. У 1943 р. в Середньому Подніпров’ї утворюється група УПА – Південь. Зав’язкою цієї групи були два повстанські відділи: в Холодному Яру (командир Костя – наддніпрянець, колишній офіцер Червоної Армії) та на Уманщині. Начальником штабу холодноярського відділу стає колишній боєць Холодноярської бригади УНР “дід Тарас”. Влітку того року новоутворені загони отримали підкріплення відділами УПА – Північ (шість сотень) під командуванням Енея та загоном УПА, що виник на Полтавщині. Восени 1943 р. згідно з наказом відділи групи вирушили на Захід: перейшли через Гайсинщину та Жмеринку в Літинщину й Лятичівщину .
Однак, на території Чигиринського і Олександрівського районів з’являється і активно діє якийсь Собчак. Він пропагує ідею створення Холодноярської повстанської Армії для здобуття незалежності України. У хаті лісника Гречаного (колишнього члена Холодноярської бригади УНР) ним була проведена широка нарада з цього приводу. На нараді виступав також головківський староста Гнат Григорович Панасенко – керівник групи Спілки Визволення України, колишній учитель та чигиринський військовий суддя за часів Гетьманату П. Скоропадського .
У вересні 1943 р. в с. Оксанина Уманського району відбулася конспіративна нарада обласного проводу ОУН за участю члена окружного проводу „Байди” – вже згадуваного Івана Лисенка, який повернувся з Дніпропетровщини на батьківщину. На нараді розглядалося питання формування відділів УПА для „боротьби проти червоних партизанів, радянських активістів” і підготовки „до повстанської діяльності в тилу Червоної Армії” . Перебуваючи на нелегальному становищі в с. Адамівка Чигиринського району, де мав „вірних людей” та використовуючи набутий на Дніпропетровщині досвід, „Байда” розгорнув активну роботу з розбудови націоналістичного підпілля. У 1943 – 1944 рр. ним особисто завербовано „14 осіб, які проводили антирадянську роботу” та створено районні організації ОУН в Голованівському і Грушківському районах Одеської та Підвисоцькому районі Кіровоградської областей. З його ініціативи в с. Клиново Голованівського району відбулася „нарада керівних учасників ОУН” . Відомо, що навесні 1944 р. на території Олександрівського і Чигиринського районів уже діяв загін УПА, сформований Іваном Лисенком. Одним з його командирів був галичанин „Вячеслав”. При цьому „Байда” підтримував постійні контакти з командирами боївок УПА „Сталевим” та „Голубом” (обидва – вихідці із Західної України), які діяли на Уманщині . Приблизно у квітні 1944 р. під час виходу на зв’язок з представниками сформованої „Байдою” підпільної організації в Голованівському районі йому довелося втікати, оскільки „там його було продали його ж підлеглі” .
У листопаді 1943 р. в Комсомольському лісі Холодноярського урочища діяв відділ УПА під командуванням “Назара Стодолі” – уродженця с. Вербівка Кам’янського району Наконечного Н.В. До складу боївки входили 13 осіб, у тому числі жителі с. Вербівки і с. Тимошівки Камянського району та вихідці з Дніпропетровської області. 14 листопада 1943 р. в с. Баландино боївкою знищено політпрацівника партизанського загону ім. Ворошилова. 28 листопада партизанський загін оточив повстанців. На пропозицію здатися ті не пристали і в бою проти партизан загинули .
На початку 1944 р. на Волині було сформовано з’єднання УПА “Холодний Яр” чисельністю до 2,5 тис. чоловік, яке мало невеликими групами здійснити рейд в Середнє Подніпров’я. Однак, скільки повстанців змогло дійти до Холодного Яру – невідомо . Певно, однією з таких груп був відділ УПА під командуванням галичанина „Дем’яна”, яка діяла на Холодноярщині упродовж 1944-1946 рр. Окрім того, як свідчать документи з архівів СБ України, упродовж 1944 – 1951 рр. на території району діяв ряд „збройних бандитсько-терористичних груп і одиночок, якими здійснено декілька терактів і збройних нападів на колгоспне і кооперативне майно” . Так, узимку 1944 р. в Холодноярський ліс вийшла націоналістична група із Старої Осоти (10 осіб) на чолі з Феодосієм Бакланом. Зайнявши старі партизанські землянки, вони розпочали тероризувати радянський апарат у селах Мельники і Головківка Чигиринського району. Міліціонерами з Олександрівки та військовими зі Староосотнянського госпіталю група була розсіяна а її керівника убито .
5-20 квітня 1945 р. відділи УПА з Холодного Яру біля Знам’янки провели акцію проти реквізиції хліба у селян. У трьох селах були знищені комісії, які займалися вилученням продовольчого контингенту, а награбоване майно повернуте колгоспникам. На початку травня 1945 р. на шляху Черкаси – Канів відділи з Холодного Яру розбили загін червоноармійців у 100 осіб. 7-15 червня 1945 р. холодноярці рейдували в районі Кременчука, доходячи до околиць міста. Занепокоєні діяльністю повстанців, органи НКВС кинули проти них спецпідрозділ (130 осіб). Відділ УПА “Холодний Яр” був оточений, проте в бою йому вдалося розгромити противника .
31 червня 1946 р. загін УПА (8 осіб) здійснив напад на с.Катеринівку Кам’янського району, при цьому було поранено голову місцевого колгоспу і спалена його хата .
З 8 по 16 вересня 1946 р. в Чигиринському районі здійснювала рейд диверсійно-терористична група – “Комітет Визвольного фронту України”, організована жителем с. Ташлика Смілянського району Дмитром Корпанем із односельців. Члени групи сподівалися “шляхом терору і диверсії (...) залякати комуністів”, змусити їх відмовитися від колгоспів, крім того, очікували, “що найближчим часом неминуче буде війна Англії і Америки з Радянським Союзом, і що до цього часу на Україні буде повстання за відокремлення України від Радянського Союзу, яке раніше розпочнеться в Західних областях України”. Учасники групи вважали, що “диверсійно-терористичні акти повинні були підготувати український народ до повстання” . У ході рейду вони вчинили напади на працівника МДБ сержанта Кошелєва, контору лісодільниці села Матвіївки, квартиру голови колгоспу “Червона зірка” того ж села Кошового Савелія Даниловича . Члени групи при спробі вчинення збройного опору “13 вересня 1946 року (...) убили голову колгоспу села Мельники Кіровоградської області, члена ВКП(б) – Деркача Петра і завгоспа колгоспу села Медведівки тієї ж області – Журавля Василя” . 14 вересня група пограбувала магазин сільпо села Телепино Кам’янського району, “де вкрали різних товарів на суму біля 10 тисяч карбованців”. Після цього її учасники, ще деякий час переховуючись, відправилися додому, в село Ташлик. 19-24 вересня члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МДБ .
4 жовтня 1947 р. у вже згадуваному с. Катеринівка Кам’янського району з’явився добре озброєний загін УПА (4 особи) у радянській військовій формі. Повстанці пограбували контору колгоспу (забрали гроші та документи), а також розповсюдили селом націоналістичні листівки “Молодь України”, “Селяни України” і газету “Клич крові”, що віддруковані в типографіях УПА ім. Гетьмана Мазепи та ім. Є. Коновальця у травні того ж року. Повстанці між собою спілкувалися “на незрозумілій для присутніх мові, але, нібито схожій на польську” . Як бачимо, це був один із агітаційних загонів УПА, що рейдував Україною. Не виключено, він здійснював ще й місію встановлення зв’язку з місцевим націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами.
Упродовж 1947 – 1950 рр. в Мельниках, Головківці, Зам’ятниці та інших селах району діяв загін (5 осіб) на чолі з Деркачем. Улітку 1948 р. в с. Шабельники органами КДБ була ліквідована націоналістична „бандгрупа” Кулинича (5 осіб); у 1950 р. – в с. Худоліївка загін Рясика (6 осіб); влітку 1951 р. – загін Атамася; і, врешті, у 1952 р. – в с. Вершаці „бандитсько-терористична група” Мєшкова (8 осіб), членами якої восени 1949 р. вчинено теракт над бригадиром місцевого колгоспу Головащенком .